Мій дід козак

Мій дід козак. Не той, хто довгі вуса має

І оселедець, шаровари, і пістоль.

           Він навесні гаряче поле крає

           І засіває хлібом і добром.

Він влітку буйногриві трави косить

І, привітавши першую зорю,

Лягає серед лугу у оттаві,

Й допомагає виспіватись солов’ю.

Він восени в саду все копошиться:

Для внуків грушок, яблук назбирав,

А вже коли зима запорошиться,

То віників он в’язку нав’язав.

Мій дід козак. Мовчить, не б’є у груди,

Не вчить онуків на коня сідать.

Мій дід козак. Повчіться в нього, люди!

Життя козацьке все добру віддать.

Село моє поділене на сотні

Село моє поділене на сотні,

З корінням, мов тисячолітній дуб,

Але знайшовся серед люду той сьогодні,

Хто все підгонить під московський зруб.

Мов Катерина тут колись бувала,

І сина залишила вона тут,

І московитів полкову навалу –

Все для порядку, ті, мов, наведуть.

Не вірю я в байки оці всі хибні,

Коріння дуба глибше залягло,

І хай не тішаться «гербологи» єхидні,

Хмельницького ще пам’ята воно!

Мій край є давній, давня його воля,

Козацькі ж сотні – не московські полкові,

І на Савур-могилі серед поля

Історію вже переписуємо ми.

Я буду вишивати рідний край

Я буду вишивати рідний край:

Колосся, небо, коровай,

Дніпро, дзвінкого солов’я

І тата, маму, а он – я.

На квітці бджілку,

Бузкову гілку,

І кольорову малу сопілку…

Косульку в лісі,

Росу на листі,

Жучка в долонці,

Кота на сонці…

Я буду вишивати рідний край,

Оцю красу, оцей розмай.

Лютий Олексій, 13 років