Персональний сайт Лютого Романа

Творчий дотик

Bandera — Sun, 10 Sep 2017 06:57:03 GMT

Коріння

Присвячено Головному отаману

Холодного Яру Івану Лютому-Лютенку (Гонті)

Чомусь завжди прямуєм до коріння,

Хоч дерево все тягнеться увись,

Ми хочем знати, хто оце насіння

Посіяв і зростив давно колись?

Хто наші славні прадіди? Чиї ми діти?

Запитуєм постійно і завжди,

Та, мабуть, де ж ту правду діти?

Учора тут були діди, а зараз ми.

Нащадок лінуватись не повинен,

Пізнати родовід прийшла пора.

Коли ж тут на заваді лінь – ніхто не винен,

Забуде і про тебе дітвора.

Історія – наука дуже дивна,

Бува, злодюгу славить на весь світ,

А справжній чоловік – вже не людина,

Дрібничка-то спалити славний слід.

О Україно! Скільки ти героїв

Утратила у полум’ї століть.

І хто дав ножиці тому, хто перекроїв

Колись і мій преславний родовід.

Історики, політики продажні,

Давно забуті ваші імена,

Хоч ви були колись шановні й важні,

А кара за неправду – забуття…

ІІ

Шполянщина – Черкащини окраєць,

Що Берегиня замісила і спекла,

І мій дідусь казав, що сірий заєць

Нам передав той хлібчик ще зрання.

Тут Васильків, і Лебедин, і Скотарево,

Козацькі села простяглися навкруги,

Ростуть тисячолітні ген дерева

І колосяться в Божій пригорщі лани.

Тут небо задивилось на волошки

І соловей, і сад, що ще зелен,

Й хлопчина-дощ – забрьохані холошки –

Вимішує на стежці глину й чорнозем.

І я із дідом стежкою прямуєм,

В Товмацький ліс (дід народився тут),

Козак-тлумач на царині чатує,

І у дорогу камінь уріс, бут.

Гриба у лісі! Ягоди червоні!

А у ярку – холодне джерело!

Поп’єш, остудиш ноги і долоні

І знов вертаєш в сонне ще село.

Корова, вже подоєна у клуні,

На пасовисько мукає-зове,

І ти кладеш гриби, взуваєш чуні,

Бо хто ж її Маленьку попасе.

Тут зріс мій прадід, дід і татко в гості

Ще інколи, буває, заїздить,

Моїх тут пращурів старезні кості

Зросли дубами, щоб у спогадах пожить.

ІІІ

У тисяча вісімсот дев’яносто сьомім році

Дуби почули його перший плач,

Пізніше бігав вже у вишитій сорочці

Через правічний ліс аж у Товмач.

Візьме лозину – шабля, кінь – рогачик,

Злітають голови у будяка,

Захоче їсти – он росте калачик,

З криничок пий: на вибір – будь-яка.

Коли спитають: «Чий ти є, і як же тебе звати?»

«Іваном, – каже, – батько мій – Макар».

«І батька знаєм, знаєм: твоя мати

Із Товмача. А де ж Іван? Пропав».

«От малий Лютий, бігає хутенько…»

Непосидючим і допитливим зростав,

В Московії навчався наш Лютенко

Додому «ахвіцером» завітав.

Прийшли дядьки і кажуть: «Нас грабують.

Допоможи, земляче, нас згуртуй.

Більшовики казали, що «обують».

Повірили. Від них ти нас врятуй.

Хто їм противився – тих розстріляли,

Господарів погнали у Сибір,

Всі матері давно їх вже прокляли,

Прийшов до нас страшний і лютий звір».

І знову вогнища палали гайдамацькі,

Освячували зброю козаки,

І Лютий, й Чучупаки… всі повстанці

В історію врубались навіки!

ІV

Не знаю, може, дід Іван – мій родич,

І я від Гонти родовід веду…

Коли ж полізуть в край мій «братські морди»,

Холодний Яр у бій я поведу.

Творчий дотик

Bandera — Tue, 04 Nov 2014 05:08:37 GMT

Мій дід козак

Мій дід козак. Не той, хто довгі вуса має

І оселедець, шаровари, і пістоль.

Він навесні гаряче поле крає

І засіває хлібом і добром.

Він влітку буйногриві трави косить

І, привітавши першую зорю,

Лягає серед лугу у оттаві,

Й допомагає виспіватись солов’ю.

Він восени в саду все копошиться:

Для внуків грушок, яблук назбирав,

А вже коли зима запорошиться,

То віників он в’язку нав’язав.

Мій дід козак. Мовчить, не б’є у груди,

Не вчить онуків на коня сідать.

Мій дід козак. Повчіться в нього, люди!

Життя козацьке все добру віддать.

Село моє поділене на сотні

Село моє поділене на сотні,

З корінням, мов тисячолітній дуб,

Але знайшовся серед люду той сьогодні,

Хто все підгонить під московський зруб.

Мов Катерина тут колись бувала,

І сина залишила вона тут,

І московитів полкову навалу –

Все для порядку, ті, мов, наведуть.

Не вірю я в байки оці всі хибні,

Коріння дуба глибше залягло,

І хай не тішаться «гербологи» єхидні,

Хмельницького ще пам’ята воно!

Мій край є давній, давня його воля,

Козацькі ж сотні – не московські полкові,

І на Савур-могилі серед поля

Історію вже переписуємо ми.

Я буду вишивати рідний край

Я буду вишивати рідний край:

Колосся, небо, коровай,

Дніпро, дзвінкого солов’я

І тата, маму, а он – я.

На квітці бджілку,

Бузкову гілку,

І кольорову малу сопілку…

Косульку в лісі,

Росу на листі,

Жучка в долонці,

Кота на сонці…

Я буду вишивати рідний край,

Оцю красу, оцей розмай.

Лютий Олексій, 13 років

Творчий дотик

Bandera — Thu, 02 Oct 2014 16:08:12 GMT

Шевченко

Шевченко… Мов на покуті ікона.

А чи бажав Тарас того добра?

Щоб перед ним схилялись у поклонах

Й знімали шапку, ще забачивши здаля?

Хіба він вчив покірними нас бути?

Чи на купюрі «Заповіт» писав?

Зумів свідомість нашу сколихнути,

Свободу духу у «Кобзар» уклав.

Не кланяймось. Не треба вище Бога

Вивершувать маєток замашний.

Його душа відкрита і невбога,

І погляд аж нітрохи не страшний…

Роман Лютий